Акредитація на передову або чому диплом не гарантує окоп

Масштабна війна вивела українську журналістику на принципово новий рівень, перетворивши інформацію на повноцінну зброю. Проте за лаштунками військових репортажів досі тривають палкі дискусії: хто має законне право працювати в зоні бойових дій, чи рятує медійника наявність профільної освіти та як нова акредитація на передову від Генерального штабу ЗСУ змінила правила гри для засновників незалежних онлайн-видань.

Ілюстративне зображення. Фото: Медіабанк Wix

Для розуміння ситуації важливо чітко розділити два правові статуси. Існує цивільний кореспондент або керівник медіа, який їде на фронт від своєї редакції, і є кадровий військовий журналіст — офіцер у формі, який є частиною пресцентру бригади чи Міністерства оборони.

Якщо йдеться про роботу цивільного репортера на передовій, Генеральний штаб ЗСУ не має права вимагати диплом журналіста. Головна умова для засновників ЗМІ, керівників сайтів та їхніх працівників — це отримання офіційної акредитації ЗСУ. Держава оцінює не ваш документ про освіту, а легальність вашого медіа та суворе дотримання правил безпеки відповідно до Наказу Головнокомандувача № 73. Тобто людина без профільної вищої освіти, яка успішно веде власну газету, має законне право працювати на лінії вогню.

Проте протягом останніх років правила гри зазнали колосальних змін. Якщо у 2022 році та на початку 2023 року прескарти ЗСУ видавали практично кожному онлайн-виданню, регіональному сайту чи блогеру, то сьогодні ситуація стала набагато суворішою. Запровадження жорстких кольорових зон (зеленої, жовтої та червоної) суттєво обмежило роботу невеликих медіа. Нині для отримання та продовження акредитації недостатньо просто мати зареєстрований сайт — військові структури ретельно перевіряють реальну журналістську діяльність видання, наявність опублікованих матеріалів та суворе дотримання інформаційної безпеки. Ті, хто створював онлайн-медіа лише заради отримання посвідчення для проїзду через блокпости, опинилися на узбіччі процесу.

Разом із цим, незалежність цивільних медійників має зворотний, суворий бік — повну фінансову та безпекову самостійність на фронті. Якщо репортер працює від незалежного онлайн-медіа, держава не виплачує йому заробітну плату, не забезпечує пальним і не страхує життя. Проте на допомогу незалежним журналістам часто приходять професійні об'єднання, такі як Національна спілка журналістів України (НСЖУ) та Незалежна медіа-профспілка України (НМПУ). Через спеціальні Центри журналістської солідарності спілки безкоштовно надають медійникам у тимчасовий прокат сертифіковані бронежилети 4 класу з маркуванням «PRESS», захисні шоломи, тактичні аптечки та навіть сучасні детектори дронів. Профспілкова допомога суттєво полегшує виживання незалежного пресцеху, але юридична та особиста відповідальність за безпеку під час відрядження все одно залишається на самому репортерові та його редакції.

Суворі державні стандарти та повне фінансове забезпечення діють лише тоді, коли людина обирає шлях кадрового військового журналіста в структурі пресцентру ЗСУ. Тут статус військовослужбовця вимагає вищої освіти. Хоча через кадровий голод вимоги дещо пом'якшили, пріоритет залишається за випускниками Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка. Цивільні журналісти без військової кафедри, які мобілізуються, змушені проходити спеціальні курси перепідготовки, щоб отримати первинне офіцерське звання та легально очолити пресцентр.

Європейський та натівський досвід у цьому питанні демонструє виняткову гнучкість. У країнах НАТО ставка робиться не на наявність диплома журналіста, а на життєвий та бойовий досвід людини. Західні армії часто беруть на посади військових зв'язківців людей із вищою юридичною, філологічною чи навіть економічною освітою. Головне — пройти жорсткий внутрішній курс підготовки військового комунікатора, де вчать кризовому менеджменту, протидії дезінформації та специфіці військової справи.

Українська система комунікацій наразі теж змушена еволюціонувати. Бюрократична вимога щодо наявності диплома поступово відступає перед реальним досвідом управління інформаційними потоками. Зрештою, на війні ефективність пресофіцера та чесність цивільного репортера вимірюються не документом про освіту, а здатністю оперативно та безпечно доносити правду до суспільства.