Судові процеси під забороною або чому в судах США малюють олівцями, а в Європі ховають камери

Судові процеси по всьому світу супроводжуються прихованою, але запеклою війною між двома фундаментальними правами. З одного боку виступає право суспільства на інформацію та свобода преси, а з іншого — право людини на справедливий суд, захист свідків та презумпція невинуватості. Поки в одних країнах журналістам дозволяють розгортати пересувні телевізійні станції прямо біля судді, в інших навіть звичайний механічний олівець у руках репортера може стати причиною для миттєвого арешту. Межа дозволеного для медіа в різних куточках планети пролягає абсолютно по-різному, створюючи унікальні національні правила та традиції.

Фото: Зал судових засідань Ed Edmondson Courthouse, США. Автор: Carol M. Highsmith / Бібліотека Конгресу США / Public Domain.

Знаменита культура судових ілюстрацій, яку ми регулярно бачимо в голлівудських фільмах, народилася в Сполучених Штатах Америки не через романтизм, а внаслідок гучного скандалу. У тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому році під час суду над викрадачем дитини відомого авіатора Чарльза Ліндберга репортери влаштували в залі засідань справжній хаос. Спалахи тодішніх магнієвих фотокамер, громіздкі дерев'яні штативи та постійний шум настільки заважали процесу, що розгнівана суддівська колегія повністю заборонила будь-яку фото- та відеозйомку.

Телеканали та газети опинилися в інформаційній блокаді, але швидко знайшли легальну лазівку — вони почали наймати професійних художників. Оскільки малювання олівцем чи пастеллю відбувається абсолютно безшумно і не відволікає учасників процесу, судді дозволили їм працювати безпосередньо в залі. Художники навчилися віртуозно ловити емоції, міміку, погляди підсудних і передавати атмосферу драми.

Сьогодні ситуація в США залишається двоякою. На найвищому федеральному рівні, включаючи Верховний суд США, камери та відеотрансляції суворо заборонені досі, тому там і зараз правлять бал виключно ілюстратори. Проте на рівні окремих штатів місцеве законодавство є значно ліберальнішим. Після резонансної справи О. Джея Сімпсона у дев'яносто п'ятому році більшість штатів дозволили трансляції, якщо на це дає персональну згоду головуючий суддя.

Британська правова система пішла ще далі у своїй консервативності, створивши чи не найсуворіший прецедент у світі. Відповідно до Закону про кримінальне судочинство від тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року, в судах Англії та Уельсу заборонено не лише знімати, а й малювати безпосередньо в залі засідань чи навіть у самій будівлі суду. Через це британські судові художники змушені працювати у спартанських умовах. Вони перебувають у залі як звичайні слухачі і не мають права зробити жодного штриха на папері всередині. Художник просто пильно вдивляється в обличчя підсудного, судді та адвокатів, робить текстові нотатки у блокноті, а потім виходить у коридор чи на вулицю і відтворює малюнок виключно з власної пам'яті. Виняток становить лише Верховний суд Великої Британії, де з моменту його створення у дві тисячі дев’ятому році дозволили вести офіційну трансляцію засідань в інтернет.

Ілюстрація: Судовий ескіз із зали засідань у США. З колекції «Drawing Justice» / Бібліотека Конгресу США / Public Domain.

Німецький підхід до гласності базується на залізобетонній повазі до приватності особи, навіть якщо ця особа підозрюється у важких злочинах. У Німеччині телебаченню та фотографам дозволено зайти до зали суду, розставити техніку та знімати учасників процесу, але виключно до моменту, поки суддя не оголосить про початок засідання. Як тільки лунає перший удар молотка, всі камери вимикаються і залишають приміщення. При цьому німецька преса зобов’язана розмивати обличчя обвинувачених на знімках, якщо вони не є публічними фігурами світового масштабу. Часто підсудні в Німеччині демонстративно ховають обличчя за великими теками для паперів, щоб не потрапити в об'єктиви новинних стрічок.

На цьому тлі українське законодавство у сфері висвітлення судових процесів можна назвати одним із найпрогресивніших у Європі. Відповідно до наших процесуальних кодексів, журналісти та будь-які вільні слухачі мають повне право проводити в залі суду портативні аудіозаписи та робити письмові нотатки без жодних спеціальних дозволів. Що стосується повноцінної фотозйомки, відеозапису чи трансляції засідання, то для цього потрібна офіційна ухвала суду. Зазвичай, якщо процес відкритий і сторони не висловлюють обґрунтованих заперечень, судді охоче дають на це дозвіл, особливо у суспільно важливих справах.

Звісно, умови воєнного стану внесли свої корективи, і сьогодні питання безпеки стали головним пріоритетом. Суди можуть проводити засідання в закритому режимі, якщо розглядаються питання національної безпеки, державні таємниці або якщо присутність сторонніх осіб може загрожувати життю учасників процесу. Також діють суворі обмеження щодо фіксації облич військовослужбовців та військових об'єктів.

Судовий репортаж завжди вважався найвищим пілотажем для журналіста. Світовий досвід доводить, що навіть за повної відсутності сучасних технологій чи під тиском суворих заборон справжня преса завжди знайде спосіб показати суспільству обличчя правосуддя. Іноді для цього потрібна надсучасна цифрова камера, а іноді — лише гостро заточений олівець та бездоганна людська пам'ять.